.Пекучий біль мого народу…

 ( На столі ікона, обвита вишитим в темних тонах рушникові; сніп, обв’язаний чорною стрічкою; підсвічник; плакати з написами і малюнком – на стіні. ) Учениця . 1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним з найсприятливіших в радянській історії. А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини. Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. чоловік, з них 3 мільйони —діти. Як, сталося, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще недавно була житни- цею Європи?

Учень . Українська нестерпна сюїта... А навколо - одна сон-трава Умирать почали у квітні, Коли всюди - все ожива. Ні живої води... Ні порому. Що єднає життя на порі, Чи ж то легко смеркать молодому На ранковій веселій зорі?! Вже і проліски, і блавати... Ще би трохи - і сад зацвів Як було тим очам закриватись Під лункий солов’їний спів?!... Умирать почали у квітні. Гра на скрипці (мелодія Скорика)

Учениця . Розміри катастрофи впродовж десятиріч уперто замовчувались. Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні масштаби трагедії, багато людей на Заході так і не могли збагнути, що воно ж сталося, на тій екзотичній Україні? Нині ми знаємо, що то було. То був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського народу - народу, такого ненависного диктатурі, якій всюди вчувався прихований опір.

Учень . Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи уставленої віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.

Учень  читає вірш

Тиждень терпів я від голоду муки,

Плакав, ходив, простягаючи руки.

Врешті й ходити уже я не зміг,

Ледве дійшов, упав на поріг.

Встав би, підвівся, та зрадили сили.

Плакали діти, баби голосили,

Федір, мій син, на лежанці лежав,

Звісно, каліка, терпів і мовчав.

Вранці на другий день зирк!

Аж у руки Хтось мені суне кавалок макухи.

Хто це? Це ти, мій сусіде Петро?

Бог хай віддячить тобі за добро!

Слина пішла. Затрусилися рука.

Боженько милий. Кавалок макухи!

Де ти? Пішов вже.

Аж нагло онук Вихопив в мене кавалок із рук.

Хотів я схопитись, побігти, догнати.

Вирвати з рота! Навколішки стати.

Вже я підвожусь і падаю знов...

 Впав непритомний... Прокинувся - кров..

Мабуть, забився... Вже близько до краю

Крутиться все навкруги... Умираю.

 В кого спитати б, чи з'їв хоч онук?

Може, і в нього хтось вирвав із рук.

Учениця. Голодне лихоліття, що сталося 70 років тому, дослідники називають по-різному: голод, великий голод, голодомор, людомор. Але це швидше емоційні позначення, бо не відтворюють історичного аспекту національної трагедії. Найвичерпнішою категорією для з'ясування причин та наслідків голоду є термін геноцид, що за нормами міжнародного права означає повне або часткове винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи.

Учень . Доказом геноциду є свідоме створення владою таких умов життя, що призвели до масової смерті мільйонів українських селян. У колгоспників, які одержали хліб раніше цієї постанови, масово його вилучали. На весну 1933 року майже половина колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали жодного грама хліба.

Монолог учениці одягненої в лахміття

“Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай! Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на … Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш від нині святими душами?! Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй! Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила?

 Учениця. Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди, та, не знаходячи поря- тунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли.Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами. Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує, вона ніби втрачає розум, стає звіром...

Монолог матері

Чуєш, Йване? ... Чуєш, кличе мама.

Одягнути чистеньку сорочку.

Чорний день. Така червона пляма?

Озовись, зарубаний синочку...

Кличе світ Тебе за свідка, Йване!

Хоч одне - розплющи, синку, очко.

Божевільна мама,Біль,Благання,

Подивись, порубаний синочку!

Стративсь розум. В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку...

І голодні перепухлі діти.

Не вмирай, зарубаний синочку!

Відеоролик «Страшний голод 33-го»

Учениця . Пішов голод Україною. Моторошний парадокс: вмирали на плодючих чорноземах шанованої світом житниці, вмирали просто на шляхах, у холодних хатах і на лавицях промерзлих вокзалів, гинули поодинці і сім’ями, вилягали роди і села.

Учень. Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але вйого пам'яті живе й нині прокляття тих, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Учениця. О діти, діти, Анголи невинні!

                 Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

                 Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець і душ не віддасте.

                 Ви не розцвівши згинули дочасно,

                 Поклав у землю вас голодомор,

                Я ж бачу, як важкий достиглий колос,

                Схилився над голодними дітьми.

Оповідання «Катеринка. Катерина» Катю в селі називали лише Катеринкою. Така вдача була у дівчинки: з усіма привітна, кожному усміхнеться, то тут, то там чувся її дзвінкий, веселий голосочок. А це ось декілька днів Катеринки на вулиці не видно. Вона все вдома — з мамою і молодшими сестричками. Тато помер місяць тому, і його відвезли До ями за селом. Бо мама тоді вже була слаба і не могла поховати його. У хаті всі мовчать. Від самого ранку. Немов поснули. Першою замовкла мама. Молодші довго кликали її слабенькими голосами, та дарма. Ніхто не озивався, тільки Катеринка чула їх, хотіла заспокоїти, але не стачило сили вимовити й слово. Скоро сестрички теж затихли. Катеринка знала: померли, як і мама. Від голоду. Та страшно не було. Лише дуже хотілося їсти. Вони вже давно нічого не їли... До хати зайшло двоє. Вони несли маму, дівчаток. Повернулися і за Катеринкою. Вона зібралася голосно крикнути: «Я ще жива! », та лише ворухнула губами. Дядьки помітили це: - Дивись, жива...- Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут уже немає нікого. Катеринку поклали зверху на купу мертвих людей і повезли вулицею. Жодна жива душа не трапилась їм назустріч. А їй здавалося, що біля кожного подвір'я стояли по-святковому вбранні односельці і здоровкалися з нею. Тому вона з останніх сил повертала голову на всі боки і усміхалася... Що було далі. Катеринка не пам'ятала. Вона опритомніла, бо дуже замерзла. Щось холодне було під нею, щось холодне тиснуло зверху. Пригадала дядьків і зрозуміла: вона у ямі, куди звозили померлих, їй стало так страшно, що почала щосили пручатися, відштовхувати від себе все, щоб виповзти з-під чийогось захололого тіла. І таки вилізла з ями. Добре, що та не була засипана землею — не встигли це зробити дядьки, які привозили людей. Катеринка згадала їх і злякалася ще дужче: ось зараз вони під'їдуть і знову вкинуть до ями! Ні, ні! Вона поповзла. Не додому — там немає нікого, прямувала до хати далеких родичів — може, там дадуть щось поїсти. Колись їй вистачало півгодини, щоб дійти сюди. Але то було колись. А тепер кожен метр знайомої стежки був, як кілометр. Та знову до ями вона не хотіла...Ранком її знайшла тітка біля порогу. І хоча в тої було п'ятеро своїх зголоднілих дітей, порятувала Катеринку — нагодувала, чим змогла, виходила. Дівчинка вижила. Тільки зовсім розучилась всміхатися. Від тоді більше ніхто не називав Катеринкою, лише Катериною. Згодом Катерина разом з іншими дітьми ходила до школи, де, окрім письма й читання, вчилася ще й усміхатися.

Учениця . Мільйони ні в чому не винних жертв, яких вже ніколи не повернеш, – це є наша пам’ять і водночас, застереження майбутнім поколінням всього людства.

Учень . Ми мусимо пам’ятати про кожного, кого тогочасний режим змусив страждати і гинути страшною смертю, не дав розквітнути новим паросткам життя, аби цей гіркий досвід минулого ніколи не повторився.

Учениця. Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле.

Учень. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

Вірш «На могилі жертв голодомору»

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у нам 'яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших.

Сільський цвинтар, буяє бур 'ян

На занедбаній братській могилі.

Невже в головах наших туман,

І розвіять його ми не в силі?

Але пам 'ять не вмерла, жива.

Хоч всі ми й заслуговуєм докір.

Ось дідусь промовляє слова.

Все згадав, а пройшло стільки років.

Хай стоїть на могилі цій хрест,

А на душах хай крига скресає,

Хоч один відпоки на сто верст,

Хай на ньому свіча не згасає.

Учениця. Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»

Учень . Майбутні покоління мають знати про народне лихо. Кожен свідок трагічних подій має стати їхнім літописцем. Сьогодні нашими устами заговорили свідки і жертви голодомору на Україні. Скажімо за мертвих те, що вони самі не в змозі сказати.

Учениця . Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору.Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи. Хвилина мовчання